Успішний театр не завжди починається з великої сцени, гучних прем’єр чи державної підтримки. Іноді достатньо однієї людини, яка не боїться ризикувати, експериментувати й говорити з глядачами про те, про що інші воліють мовчати. Саме так понад десять років тому полтавка Ірина Гарець розпочала власну театральну історію, яка з невеликої творчої лабораторії перетворилася на один із найвідоміших незалежних театрів регіону. Далі на poltavski.info.
Її вистави не прагнуть лише розважати. Вони змушують співпереживати, ставити незручні запитання й по-новому дивитися на події навколо. Війна, людська гідність, дискримінація, пам’ять, життя переселенців і ветеранів — теми, які Ірина Гарець разом із командою Театру сучасного діалогу переносить на сцену, доводячи, що театр може бути не лише мистецтвом, а й простором для щирої суспільної розмови.
Від психології до сцени: як полтавка знайшла свій шлях
Ірина Гарець народилася 15 квітня 1975 року в Полтаві в родині, де слово і думка мали вагу. Мати, Ольга Чернова, викладала психологію та педагогіку в місцевому педагогічному університеті, а батько, Анатолій Чернов, був краєзнавцем, журналістом і письменником. Саме в цій атмосфері дівчинка рано навчилася спостерігати за людьми й шукати відповіді на складні питання.
У 1993–1998 роках Ірина навчалася на психолого-педагогічному факультеті Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Після завершення навчання вона здобула кваліфікацію вчителя початкових класів і практичного психолога. Після університету працювала психологом у школі, методистом, тренеркою в бізнес-інкубаторі, а згодом — головною редакторкою агропромислового журналу «Попит Пропозиція» та журналісткою газети «Нова Полтава». Здавалося б, класична траєкторія для освіченої полтавки: стабільна робота, родина, спокійне життя.
Але всередині накопичувалося відчуття, що цього замало. У зрілому віці Гарець почала писати — спочатку вірші, потім драматичні тексти. «Тоді був період, коли мені треба було переосмислити життя, покопатися в собі», — згадувала вона пізніше. Перші п’єси не одразу знайшли сцену, але вже 2011 року текст «Мамин хрестик» потрапив до шортлиста «Тижня актуальної п’єси» у Києві. Саме там, на цьому фестивалі, сталася зустріч, яка змінила все.
Ірина познайомилася з дівчиною із села Вороновиця на Вінниччині, яка змогла створити в глибинці театр «Гвоздь» і ставити сучасну драматургію. «Я подумала: якщо у якомусь селі вдалося створити театр сучасної п’єси, то чому це не можна зробити в Полтаві?» — згадувала Гарець в інтерв’ю 2015 року. Повернувшись додому, вона почала шукати однодумців. Без кастингів, без оголошень — через «сарафанне радіо». Один прийшов, потім другий, третій… Так народилася ідея Полтавської театральної лабораторії.
На той момент Ірина вже мала за плечима досвід психолога, журналістки та людини, яка вміє слухати. Саме ці якості стали її головним інструментом у театрі. Вона не прагнула «поставити класику» чи «зробити красиво». Її цікавило інше — створити простір, де глядач і актор можуть говорити про те, що болить тут і зараз. Полтава 2011–2012 років ще не була готова до такого театру. Але Ірина Гарець уже була.
«ПолТеЛа» і народження Театру сучасного діалогу
Повернувшись з київського «Тижня актуальної п’єси», Ірина Гарець не стала чекати ідеальних умов. У 2012 році вона зібрала навколо себе невелику групу молодих людей, і так з’явилася Полтавська театральна лабораторія — «ПолТеЛа». Назва народилася з гумору: «Полтавська театральна лабораторія». Учасники жартома казали, що шукають «другу половину тіла», щоб стати цілісними. «Поки ми “полтела”, ми живемо. Коли станемо “тілом” — досягнемо кінцевої точки і помремо», — пояснювала сама Ірина.
Репетиції проходили вдома. Власного приміщення не було, кастингів теж. Люди приходили самі — хтось після вистави підходив і казав: «Хочу спробувати». Трупа виходила різновіковою і різнохарактерною: студенти, вчителі, хтось із досвідом аматорського театру, хтось — без жодного. Гарець свідомо відмовлялася від жорсткого відбору. Для неї важливішим було бажання говорити і слухати.
Уже в перші роки «ПолТеЛа» почала експериментувати з форматами, які тоді у Полтаві майже не практикували. Однією з найяскравіших стала вистава «Хочу-боюсь» — живий діалог з глядачем, де актори розповідали про свої страхи і бажання. Спектакль не мав фіксованого тексту і щоразу народжувався заново. «Чим більше її репетируєш, тим гірший результат. Постановка одинична, вона не може бути повтореною», — зізнавалася режисерка. Саме тут сформулювалася ключова формула її театру: місія — створювати діалог із глядачем, а не повчати його.
Водночас Ірина Гарець активно співпрацювала з іншими аматорськими театральними колективами Полтави. Разом вони шукали приміщення, разом писали звернення до влади, разом боролися з відчуттям, що незалежний театр у Полтаві нікому не потрібен. У 2015 році навколо них уже існувало шість-сім молодіжних театральних ініціатив. Саме тоді лабораторія почала трансформуватися в більш структурований проєкт — Театр сучасного діалогу.
ТСД став логічним продовженням «ПолТеЛа», але з чіткішим соціальним акцентом. Театр працював майже виключно на грантах: кожна вистава — окрема історія пошуку фінансування, доведення доцільності і звітності «до копійки». Постійної підтримки від міста чи області не було. Не було й власної сцени. І все ж саме цей колектив зумів закріпитися і стати одним із небагатьох незалежних театрів Полтавщини, який пережив і роки турбулентності, і повномасштабну війну.
Так із домашніх репетицій, випадкових зустрічей і жартівливої назви виріс театр, який перетворив сцену на місце чесної розмови про життя. Саме ця здатність чути суспільство і говорити з ним однією мовою стала головною причиною його успіху.
Соціальний театр як дзеркало громади
Театр сучасного діалогу ніколи не був театром «про мистецтво заради мистецтва». Від самого початку Ірина Гарець будувала його як інструмент, що дозволяє громаді побачити саму себе — без прикрас і без повчань. Документальна і постдокументальна драма стала головним методом. Тексти народжувалися не в кабінеті, а з реальних історій: інтерв’ю, особистих свідчень, болючих тем, про які у Полтаві воліли мовчати.
Однією з перших гучних робіт стала «Zлатомісто» (2015) — вистава, що досліджувала міські міфи, стереотипи і невидимі кордони всередині Полтави. Пізніше з’явилися «Місто Наосліп» і «Теорія великого фільтра» — постановки, у яких місто поставало не декорацією, а повноцінним героєм зі своїми травмами, страхами і надіями. У цих роботах актори часто працювали з матеріалом, зібраним безпосередньо серед полтавців. Глядач упізнавав себе, своїх сусідів, свої вулиці.
Після 2014 року тематика різко загострилася. Театр сучасного діалогу одним із перших у регіоні почав системно працювати з темами війни, переселення, упереджень і соціальної напруги. Вистави виходили за межі Полтави: у Лисичанську з’явилися «Подвійні стандарти» і «Суд над Лисичанськом», у Сєвєродонецьку (нині Сіверськодонецьк) — «Не критиковать». Це були не гастролі в класичному розумінні, а спроби створити діалог у спільнотах, які щойно пережили або продовжували переживати травму.
Особливе місце в репертуарі займали роботи, де межа між сценою і залою майже зникала. «Хочу-боюсь» залишалася програмною: актори говорили про власні страхи, а глядачі могли втручатися, відповідати, сперечатися. Пізніше цей принцип діалогу став основою багатьох соціальних проєктів театру. Гарець неодноразово підкреслювала: місія театру — не повчати, а створювати простір, у якому людина може почути іншу і, можливо, краще зрозуміти себе.
Під час повномасштабної війни цей підхід лише посилився. На фестивалі соціального театру в Полтаві 2024 року звучали теми, які «відбуваються у вас за вікном»: досвід військових і їхніх родин, внутрішньо переміщених осіб, дітей і підлітків, які ростуть у тіні війни. Ірина Гарець як директорка фестивалю свідомо збирала саме такі тексти — не для того, щоб шокувати, а щоб дати голос тому, що інакше залишається невисловленим.
Так Театр сучасного діалогу перетворився на своєрідне дзеркало полтавської громади. У ньому відображалися і біль, і втома, і спроби жити далі. І саме тому, попри відсутність власної сцени і стабільного фінансування, зал на виставах ТСД зазвичай бував повним. Люди приходили не за розвагою. Вони приходили по розмову.
Театр без власної сцени: мистецтво всупереч обставинам
Найбільшим і найпостійнішим ворогом Театру сучасного діалогу завжди була відсутність власного приміщення. Роками репетиції проходили у квартирах, а вистави — на чужих майданчиках. Разом з іншими аматорськими трупами Гарець писала звернення до міської влади, але постійного рішення так і не знайшлося. «Каменем спотикання були нестача приміщення і відсутність фінансування», — відверто казала вона у 2024 році.
Майже кожна вистава ТСД народжувалася завдяки грантам. Колектив сам шукав гроші, доводив доцільність проєкту і звітував до останньої копійки. Жодної системної підтримки від міста чи області не було. На відміну від державних театрів — Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя та Полтавського академічного обласного театру ляльок — які мають будівлі, штат і стабільне фінансування, незалежний сектор у Полтаві виживав лише на ентузіазмі й зовнішніх грантах.
Ця нерівність далася взнаки. Якщо у 2015 році навколо Театру сучасного діалогу існувало шість-сім молодіжних колективів, то через десять років Ірина Гарець нараховувала лише один-два. Решта розпалися. Незалежний театр у регіоні виявився надто вразливим: без власної сцени, без довгострокової підтримки і без гарантії, що завтра буде де виступати.
Парадоксально, але саме незалежні театри часто першими відгукувалися на зміни в суспільстві. Вони говорили про війну, переселенців, ветеранів, дискримінацію й людські травми тоді, коли ці теми лише починали з’являтися в культурному просторі. Театр сучасного діалогу став одним із таких майданчиків. Попри відсутність власної сцени, постійного фінансування й стабільної інституційної підтримки, команда Ірини Гарець довела: незалежний театр може не лише вижити, а й стати важливою частиною культурного життя міста.
Секрет полягав не лише в грантах. Театр постійно змінювався, шукав нові формати, працював із громадами, залучав міжнародних партнерів і не боявся тем, які інші обходили стороною.
Спадщина і вплив: що змінила Ірина Гарець у Полтаві та за її межами
У 2017 році Ірина Гарець переїхала до Львова, але Полтава не зникла з її професійного життя. Театр сучасного діалогу продовжив працювати, а сама вона вийшла на новий рівень — уже не лише як керівниця локального колективу, а як системна фігура української драматургії.
Найпомітнішим її всеукраїнським проєктом став UkrDramaHub — перша демократична онлайн-бібліотека сучасної української п’єси. Сайт зібрав десятки авторів і сотні текстів, зробивши сучасну драму доступною для режисерів, студентів і просто зацікавлених читачів. Гарець свідомо створювала ресурс, який спростовував поширену думку, ніби «в Україні немає цікавої драматургії».
Паралельно вона стала співзасновницею Театру драматургів у Києві. Один із його напрямів — Театр ветеранів, де тексти пишуть і виконують самі учасники бойових дій. Ідею такого театру Гарець хоче привезти і в Полтаву. У вересні 2024 року саме вона очолила фестиваль соціального театру в рідному місті — подію, на якій уперше показали вистави за п’єсами сучасних українських драматургів з усієї країни.
Вплив Ірини Гарець вимірюється не кількістю премій і не розміром залу. Вона довела, що в регіональному місті можна створити незалежний театр, який говорить про актуальне, працює з реальними історіями і витримує роки без власної сцени та стабільного фінансування. У Полтаві, де державні театри залишаються переважно класичними, Театр сучасного діалогу став рідкісним прикладом живого, гнучкого і соціально відповідального мистецтва.
Шлях Ірини Гарець — від полтавської психологині до однієї з ключових фігур сучасної української драми — показує: режисеркою власної долі можна стати навіть тоді, коли навколо немає ні грошей, ні приміщення, ні жодних гарантій. Головне — мати що сказати і знайти тих, хто готовий слухати.
Джерела:
- https://ukrdramalib.com.ua/garecz-iryna/
- https://poltava.to/project/1070/
- https://life.pravda.com.ua/culture/chomu-teatri-mayut-staviti-suchasnu-dramu-rozpovidaye-irina-garec-306387/
- https://poltava.to/project/1069/
- https://suspilne.media/poltava/833971-ce-te-so-vidbuvaetsa-u-vas-za-viknom-dramaturgina-z-poltavi-irina-garec-pro-sucasnij-teatr/
- https://suspilne.media/poltava/619845-teatr-sucasnogo-dialogu-u-poltavi-ak-aktori-rozpovidaut-pro-vijnu/
- https://zmist.pl.ua/publications/use-bude-teatr-oglyad-alternativnih-tvorchih-proektiv-poltavi/
- https://zbruc.eu/node/98994
- https://www.0532.ua/news/836950/irina-garec-misia-teatru-stvoruvati-dialog-iz-gladacem-a-ne-povcati-jogo