Олександра Ковіньку називають Патріархом українського гумору. Він мав величезний талант сміятися над недосконалими проявами людського життя. Але і його доля безжально посміялася над цією талановитою і багатостраждальною людиною. Та як би там не було, не змогла зламати остаточно… Більш детально про життя та творчість знаменитого гумориста з Решетилівщини у нашому матеріалі на сайті poltavski.info.
З 12-ти років пішов наймитувати
Олександр Іванович Ковінька (справжнє прізвище Ковінько) народився 14 січня (за іншими даними 13-го) 1900 року у селі Плоске Решетилівського повіту на Полтавщині. Він з’явився на світ у бідній багатодітній селянській хліборобській сім’ї. Як часто писали дослідники творчості Ковіньки, його першими “університетами” були будні злиденного сільського життя. Потім закінчив церковно-парафіяльну школу. Далі — земське вище початкове двокласне училище. З 12 років хлопець пішов працювати-наймитувати. Мив посуд і підмітав у сільській аптеці. Трудився, вчився і безупинно читав книжки. 1917 року він склав екстерном іспити за 4 класи гімназії.
Після революції Ковінька служив у міліції, де завідував культвідділом. Біографи зазначають, що під час громадянської війни молодий Ковінька пережив чимало перепетій (перебував у повстанському загоні, бився з денікінцями і потрапив у полон, побув і червоноармійцем, і петлюрівцем). У 1922-1924 роках він навчався на губернських курсах інструкторів-лекторів. А з 1926 по 1928 — у Полтавському інституті народної освіти. По війні працював у різних установах. Зокрема секретарем сільради… Ще 1924 Олександр Ковінька одружився з Поліною Варжель, вона була вчителькою української мови та літератури. Мали сина й доньку — Тараса і Ярину.
Остап Вишня сказав: “Пайдьоть!” і таки пішло!
Ковінька почав писати фейлетони й гуморески ще в 20-ті роки. Першу гумореску написав 1926 року. Але, як сам згадував, друкувати їх не наважувався. Поет і його великий друг Володимир Сосюра порадив йому підписувати твори прізвищем “Ковінька” (тобто “ключка”, мовляв: “Щоб бив усіх ворогів”), а ще Сосюра наполягав, щоб Ковіньку послухав відомий і успішний на тоді (і врешті класик сатиричної прози) Остап Вишня. Ковінька довго соромився, але якось випала хороша нагода.
У відповідь на пред’явлену творчість від Остапа Вишні прозвучало: “Пайдьоть!”. І з його легкої руки пішло конкретно! Так Ковінька і почав друкуватися з 1926 року, відтоді як у газеті “Селянська правда” з’явилася його гумореска “Містки та доріженьки”. Далі твори Олександра Ковіньки почали з’являтися у часописах, згодом вийшла й перша книжка “Індивідуальна техніка”. Протягом творчого шляху твори Ковіньки були надруковані у газеті “Більшовик Полтавщини” (бувша назва газети “Зоря Полтавщини”), журналах “Плуг”, “Перець”, “Молодий більшовик”, “Всесвіт”, “Селянка України”, “Нова громада” та інших.
Ковінька мав хист голосно сміятися на всю Україну. Весело й дотепно йому вдавалося висміяти хапугу, бюрократа, чванька й безгосподарника, лицемірство і сваволю, казнокрадство, безкультур’я і все осоружне народній моралі. Він уміло відтворював смішне і комічне в побуті. Виробив власний стиль неквапливої, іронічної, по-народному мудрої оповіді. Слухачі пізнавали його за неповторною інтонаційною манерою, яка грунтувалася на фольклорно-розмовній основі. Критики часто згадують, як Ковінька читав гуморески, оповідання і фейлетони неквапливою полтавською говіркою, говорив неспішно й спокійно, а присутні дуже уважно це слухали, реагували на кожне смішне слово, дотепний народний вислів.
А він так смакував тим, що мовив, що й публіка це відчувала, а тому довго не відпускала Ковіньку зі сцени чи трибуни. Коли зал вибухав учергове голосним реготом, Ковінька був схожий на величного проповідника зі спокійним, навіть урочистим обличчям. Спостерігачі зауважували, що це ще більше підігрівало атмосферу в залі. Кажуть, так триматися, так володіти собою до снаги лише справжнім гумористам.
Особливо Олександр Ковінька любив писати твори, зокрема флейтони, на фактичному матеріалі. Це доволі важка творча гумористична праця, бо автору доводиться звертатися до всього конкретного: фактів, місця події, до живих людей і прізвищ. А як порушиш “правила” і переступиш “кордони” дійсності, то сфальшуєш чи перегнеш палицю, переборщиш, пересолиш. Тому на цьому “полі” зіграти вдалу партію міг лише справжній майстер. Олександр Ковінька завжди дуже вимогливо ставився до своєї творчості, до її форми, змісту, а особливо мови.
У той час, коли Остап Вишня закликав побратимів по жанру шукати “живе, веселе, одухотворене слово”, бо це “їхня основна зброя”, Ковінька з цим пречудово справлявся. Тому він був популярний не лише на Полтавщині, його любили і читали по всій Україні. Коли читачі і слухачі запитували, звідки в майстра слова береться смішненьке й веселеньке, він відповідав: “Із життя”. За своє творче життя О.Ковінька опублікував понад 30 книг сатири і гумору. До слова, у Києві 1980 року вийшло два томи вибраних творів Олександра Ковіньки, загальним накладом 200 тисяч примірників (цифра для сьогодення неймовірна). Він розробив художню форму короткої гуморески, заснованої на традиції дотепного усного народного мовлення. Його літературна спадщина перекладена багатьма мовами.
Брав смішненьке із життя, а самого життя ледь не зігнуло
У спокійні періоди своєї долі жив і працював видатний письменник-гуморист у Полтаві. Його героями і були люди рідного краю, знайомі та близькі автору. Ковінька умів придивитися до кожної дрібниці життя, щоб виразно усвідомлювати, про що пише. Дехто дивувався, ніби майстер гумору з роками не старіє душею і сміхом. Ось як писав у передмові до однієї з його книг Федір Маківчук на порозі 80-річчя письменника-гумориста: “Сміх його такий бадьорий, такий дзвінкий і молодий!.. Я сам, коли дивлюся на його парубоцьку високу статуру, на молоді його очі, на його гарну посмішку, завжди дивуюся як він зумів так зберегтися? Життя його не таке вже й легке було (мова про тривале перебування в таборах — авт.), а от не скрутило й не зігнуло…”.
А от у “Полтавському віснику” (2010 р.) лауреат літературної премії імені О.Ковіньки Павло Стороженко навпаки зазначав: “Сама зовнішність Олександра Івановича наводила на думку, що його добре пошарпало життя. Високий, кощавий, видно, замолоду сильний чоловік, він не мав на голові волосся. Брів, як таких, теж бракувало. “Залишилися” надбрівні дуги. Це було наслідком тривалої, нелікованої цинги. Хтось із “перчан” якось згадав, що Ковінці допомогли вижити його почуття гумору і хист оповідача…” (він читав перед в’язнями свої гуморески і його берегли, писав лише українською, а в таборах сиділи загалом українці).
Через 21 рік репресій таки визнали…невинним
А життя ж таки добряче “пошарпало” талановиту особистість. Бо успішну працю Ковіньки на ниві літератури жорстко перервали репресії тоталітарної сталінської системи. У жорна репресій він потрапив більш як на два десятиліття. У 1934 році, під час другої хвилі репресій, за чотири дні у Києві, Харкові та Полтаві були заарештовані 17 “боротьбистів”. Серед них і хворий на запалення легенів Олександр Ковінька був звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації (6 жовтня його заарештували за нібито перебування в антирадянській терористичній організації українських-націоналістів-боротьбистів і участь у замахах на партійних вождів). Подібні звинувачення висунули ряду культурних діячів, зокрема і кільком полтавцям.
Його квартиру обшукали слідчий та військові, вилучивши 64 записники, персні, золоте пенсне, старовинні книги. Також під час затримання у Ковіньки вилучили автобіографічний роман “Блоха”, де з гумором йшлося про становлення комунізму в українському селі. У справі навели уривок із твору, що мав показати терористичні настрої автора. Затриманих били, заганяли голки під нігті, тримали голими по пояс у холодній воді. Всі, крім харківського хіміка Л.Ковалева, зізналися в приписаних їм злочинах…
28 березня 1935 року у Києві військова колегія Верховного суду УСРР винесла вирок “боротьбистам”. Ковіньку та ще 14 осіб засудили до 10 років виправно-трудових таборів спокутувати “провину” із конфіскацією майна. Ще двох осіб засудили до семи років. Через два роки дев’ятьох звинувачених “терористів” розстріляли, а письменник Петро Ванченко не витримав знущань і повісився у тюремній камері. А згодом працівники НКВС теж… були страчені, за, як виявилося, фабрикування кримінальних справ. Але ні одного засудженого внаслідок тих фальсифікацій тоді не виправдали. І дуже швидко Ковіньку відправили в Магаданську область відбувати строк у трудовому таборі. Спершу потягом доставили до Москви, а далі кілька місяців пішки женучи на Далекий Схід. Під час привалів особливо небезпечним в’язням не дозволялося навіть сідати. Звільнившись, без права повернення на Україну, Ковінька жив у Якутії. Там 1950 року був заарештований вдруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана…
За роки перебування в таборах з ув’язнених його ніхто ніколи не чіпав. Била лиш охорона, раз зламали обидві ключиці. Вісім років Ковінька будував Байкало-Амурську магістраль. Якщо не вистачало шпал, замість них клали й прибивали тіла замерзлих зеків. Ув’язнені вмирали від інфекцій, втоми, голоду. Один з них, професор, кожні два-три місяці тікав. Його не шукали. Начальник казав що довкола Сибір, погуляє й вернеться. Після повернення на три доби саджали в карцер.
Рідні, а саме дружина Поліна і донька Ярина, навіть зреклися Ковіньку. Одного разу їм передали послання від Ковіньки, якому дозволили листуватися з родиною, але ті зі страху побоялися йому відписати. Та він на дружину і дочку зла не тримав. Згодом невідомий приніс жінкам кілограм апельсинів. То був злодій у законі, який сидів із Ковінькою. З ув’язнення Олександр Ковінька навіть надсилав рідні грошові облігації.
Як пізніше згадував його онук Олександр Маєвський: “Ковінько в таборах працював вибійником, гірничим, золотомийником, економістом.Через цингу й погані умови утримання дід облисів. Потрапив у лазарет. Хотіли ампутувати ноги. Пощастило, що серед ув’язнених були так звані “кремлевские врачи-вредители”. Їм приписали вбивства партійних керівників. Перев’язками та настоянками врятували ногу”.
Лише через 21 рік (!) з часу арешту Ковіньку визнали… невинним і 4 липня 1956 судово-слідчу справу припинили за відсутністю складу злочину й цим зняли “тавро ворога народу”. Репресованих визнали невинними, та до того моменту дожили троє з сімнадцяти. О.Ковіньку було призначено компенсацію у 220 крб. щомісячної пенсії… Після звільнення він вертався додому літаком і потягами півтора місяці, а на рідному порозі почув від своєї Поліни: “Відкіля прийшов, туди й повертайся”. Син заступився, але відтоді подружжя жило поруч як чужі.
Коли одного разу журналіст І.Наливайко запитав Ковіньку, як йому вдалося вижити на пекельній каторзі, той відповів: “Гени гумору мене врятували. Як не гірко було, а я сміхом та дотепним словом, підтримував себе, своїх однотабірників і навіть суворих енкаведистів. Вони теж люди. І кожен з них мав свій гріх, однак у глухомані і їм хотілось розслабитись, від душі посміятися. Частенько наказували, щоб я щось чудернацьке, смішненьке розповів. Отож і витримав це пекло”.
І гумор став сумним та гірким….
Ковінька зміг повернутися до рідної Полтави (де й прожив до смерті) і поновитися у рядах Спілки письменників України (сюди був зарахований зловісного 1934 р. Коли прийшов поновлюватися, секретарка спитала: “Як Ковінько? Хіба вас не розстріляли?”). Він поринув у творчість. Вже 1957-го видрукував у журналі “Прапор” автобіографічну з іронічним усміхом повість “Як мене купали й сповивали”. Відтоді одна за одною виходять його книжки (загалом понад 30). Серед них збірки гумору та сатири — “Ось не грайте на нервах…” (1958), “Кутя з медом” (1960), “Гуморески” (1960), “Цвьох — і ваших нєт!” (1961), “І не кажіть, і не говоріть” (1962), “Коти й котячі хвости” (1964), “Новели про химери” (1965), “Попав пальцем у небо” (1966), “Пухові подушки” (1971), “На що ви натякаєте?” (1978) та інші. А ще Ковінька писав сатирико-гумористичні повісті, публіцистичні статті, нариси, мемуарні твори, спогади про В.Сосюру, Остапа Вишню, Мате Залку, П.Капельгородського та інше. Та гумору, яким відзначалися твори Ковіньки до арешту, в нього залишилося мало… “Сумним та гірким був той гумор, як і сама доля їх автора”, — писав про це А.Білокінь.
До останніх днів підтримував зв’язки з газетою “Зоря Полтавщини” (наприкінці 50-х гуморески і фейлетони Ковіньки підкорили республіканські газети і журнали, а чимало їх було в згаданій рідній обласній газеті “Зоря Полтавщини”, де його “купали і сповивали”, як зазначав сам Ковінька, як журналіста й гумориста).
З 1965 року О.Ковінька був депутатом Полтавської міської ради, обирався членом правління Спілки письменників України. За заслуги на літературній ниві його 1970 року відзначено орденом “Знак пошани”, орденом “Дружби народів”, 1984-го вручено премію імені Остапа Вишні. Та жодні відзнаки, певно, не могли “залікувати” пережитого болю від клейма “ворога народу”…
Помер Патріарх гумору 29 липня 1985 року. Похований О.Ковінька у Полтаві. 1992 року на будинку, де жив Олександр Ковінька, встановлено меморіальну дошку. А 16 жовтня 2020 року у с. Плоске Мачухівської об’єднаної територіальної громади непересічному земляку відкрито меморіальну дошку на фасаді місцевої школи (кажуть, недалеко від цього місця знаходилася хата, де народився і виріс Ковінька). Багато літ поспіль, із січня 2001 року, ще коли с. Плоске відносилося до бувшого Решетилівського району, місцевий райвідділ освіти організовував традиційне районне свято-конкурс гумору “До Ковіньки на хвилину, на веселу гуморину”, в рамках якого решетилівські школярі вшановували память відомого земляка, читаючи його твори та власні гумористичні доробки. Після реформи децентралізації і входження с. Плоске до складу іншої громади конкурс проводити не перестали, але він залишився внутрішньо шкільним, а не районним. І досі діє при закладі музей-кімната О.Ковіньки, де зокрема зберігаються його особисті речі…