Михайло Петрович Драгоманов — ще одна видатна постать, яку подарувала світові Полтавщина. Відомий український публіцист, філософ, історик, літературознавець, економіст, фольклорист та громадський діяч, який став засновником українського соціалізму, народився у Гадячі. Пік його громадсько-політичної та наукової діяльності припадає на 1860–1890 роки. В історії України, Росії та Західної Європи це був дуже складний період, визначальною тенденцією якого стало посилення визвольного руху трудящих. Далі на poltavski.
Драгоманов був не лише свідком, а й активним учасником тих суспільних процесів. Саме йому судилося відіграти у духовному та соціальному розвитку українського суспільства чи не найпомітнішу роль, адже титанічна діяльність одного українського генія — Тараса Шевченка — вже завершилася, а іншого — Івана Франка — лише починалася.
Дитинство та юність Михайла Драгоманова
Майбутній засновник українського соціалізму народився у містечку Гадяч Полтавської губернії Російської імперії 30 вересня 1841 року в родині збіднілого дворянина. Батько Михайла Драгоманова — Петро Якимович — свого часу вважався передовим громадським діячем і письменником. Чоловік вирізнявся доволі ліберальними поглядами на той час. Петро Якимович мав вищу освіту, займався вивченням етнографії, публікувався у російських журналах. При цьому він мав радикальні прогресивні погляди. Згодом Михайло Петрович зізнавався, що вважає себе зобов’язаним батькові, який розвинув у ньому інтелектуальні інтереси, і з яким у нього ніколи не було розбіжностей.
У 1849 році юний Михайло Драгоманов вступив до Гадяцького повітового училища. Особливо його захоплювали історія, географія та мови. Крім того, майбутній публіцист цікавився античним світом. Після закінчення училища у 1853 році Михайло вступив до Полтавської гімназії. У цьому навчальному закладі його вихователями були такі видатні педагоги, як Казимир Полевич та Олександр Стронін. У Полтавській гімназії Драгоманов навчався до 1859 року. Це був насичений період накопичення нових знань. Михайло вражав учителів своєю начитаністю, цілеспрямованістю, освіченістю та працелюбністю. У нього з’являлися нові інтереси, зокрема до різних політичних течій.
Сестра Михайла Петровича Ольга (письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що брат прочитав у гімназії таку неймовірну кількість книг і таких авторів, про яких інші учні й не чули. Драгоманов зачитувався творами Шлоссера, Маколея, Гізо, Прескотта та інших. За словами сестри, навчання у Полтавській гімназії дало братові дуже багато.
Навчання Драгоманова у Київському університеті
Після навчання у Полтавській гімназії Михайло вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, де у нього з’явилися нові можливості для вдосконалення своєї освіти та здобуття нових знань. У цей період він особливо почав цікавитися суспільними та політичними процесами, що були характерні також і для неспокійного студентського середовища. Київський університет того часу був одним із найважливіших центрів культурного, громадського та наукового життя. Частково це стало можливим завдяки старанням піклувальника закладу — відомого хірурга, анатома і педагога Миколи Івановича Пирогова, який створив перший атлас топографічної анатомії людини, став засновником військово-польової хірургії та першим почав використовувати анестезію під час оперативних втручань. Вважається, що саме цей видатний лікар сприяв утвердженню у Києві фактичної академічної свободи, подібної до європейської.
Михайло Драгоманов у той період намагався поєднувати навчання з практичною громадською діяльністю, до якої його підштовхували зростальні у суспільстві політичні настрої. У 1863 році полтавець закінчив університет, після чого почав працювати у закладі приват-доцентом. За рік Михайло Петрович захистив дисертацію «Імператор Тиберій», а у 1869 році — магістерську — «Питання про історичне значення Римської імперії та Тацит». У 1870 році Михайло Петрович став доцентом рідного університету і викладачем історії.
Участь публіциста у київській «Старій громаді»
Ще під час викладацької діяльності Михайло Петрович брав участь у роботі Південно-Західного відділення Російського географічного товариства та київської «Старої громади». У цей період Драгоманов разом із Володимиром Антоновичем видав двотомник «Історичні пісні малоруського народу» та «Малоруські народні перекази й розповіді». Саме тоді міністр внутрішніх справ Валуєв заборонив друк українських педагогічних і популярних книжок, стверджуючи, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може».
Метою таких організацій, як «Стара громада», у той час було пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, літератури, культури, народного побуту і права. Уже у 1870-х роках набули популярності інші, нові й молоді громади, які порушували питання про самостійне політичне майбутнє України з виборним народним правлінням.
У той період Драгоманов працював надзвичайно плідно. В його етнографічних, історичних, соціологічних і філологічних працях помітне зміщення акценту на політичне підґрунтя піднятих тем.
До речі, не менш цікавий життєвий шлях Головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри.
Любовь і сім’я видатного вченого
З майбутньою дружиною Людмилою Михайлівною Кучинською Михайло Драгоманов був знайомий з дитинства. Її мати була хрещеною його рідної сестри Ольги Петрівни Косач, більш відомої під псевдонімом Олена Пчілка. Вони зустрілися після того, як дівчина зіграла Катерину у виставі «Гроза» Миколи Островського й була дуже втомлена. Публіцист не міг відвести погляд від акторки. Він не міг повірити, що це та сама дівчинка, з якою вони грали у дитинстві. Поки науковець навчався в університеті, вона перетворилася на справжню красуню, закінчила пансіон благородних дівчат пані Нельговської, тренувала дикцію та освоїла гру на фортепіано. Дівчина була темноокою красунею з осяяною фарфоровою шкірою.
Незабаром молоді люди почали зустрічатися. Катерина була закохана в Михайла так сильно, що боялася дивитися йому в очі, адже вони так таємничо синіли й випромінювали магічний блиск. Вона буквально зачаровано слідкувала за його рухами й кожного разу під час спілкування хвилювалася — а раптом він нервує чи сердиться.
Незабаром закохані одружилися, після чого оселилися у будинку Войцеховського на Жандармській. Молодята облаштували своє житло скромно. Нічого особливого в їхньому домі не було — лише полиці з книжками, вузьке ліжко, стара шафа, письмовий стіл, кілька стільців, дешеві тарілки, сковорідка й чайний сервіз, подарований на весілля. Грошей парі катастрофічно не вистачало, адже Михайлу Петровичу доводилося після смерті батька утримувати також брата і сестру.
Через рік після весілля в родині народилася старша донька Ліда. Драгоманов радів батьківству й постійно шукав додаткові заробітки. Разом із дружиною публіцист відвідував суботні збори «Старої громади». Людмила викладала в недільних школах, організувала перший притулок для дітей робітників і перекладала праці чоловіка на російську мову, аби кожен мав можливість дізнатися історичну правду про Україну.
Поки Драгоманов перебував у закордонному відрядженні, Людмила була поряд. Вона вела господарство й займалася вихованням маленької доньки. В еміграції родині довелося знімати дешеву й скромно облаштовану квартиру. Незабаром на світ з’явилася донька Аріадна. Тоді Михайло Петрович активно займався дослідницькою діяльністю. У 42 роки Людмила народила сина, якого назвали красивим слов’янським ім’ям — Світозар.
Після розриву стосунків із «Старою громадою» організація припинила фінансування Драгоманова. Сім’я опинилася не лише в ізоляції, а й у великій нужді. Друзі й соратники відразу відвернулися від історика. Роботи не було, а дружина часто хворіла, тому Михайлу Петровичу довелося взяти всі турботи про сім’ю на себе. Від голодної смерті полтавського вченого і його близьких урятувала Болгарія.
Життя за кордоном
У 1871 році Михайла Драгоманова відправили у відрядження від Київського університету за кордон, де замість запланованих двох років він провів майже три. За цей час полтавець встиг відвідати Львів, Гейдельберг, Флоренцію, Прагу, Відень і Берлін. Особливу увагу публіциста привернула Галичина. Михайло Петрович вважається одним із перших, хто доклав зусиль для пробудження громадського життя в цьому регіоні, намагаючись підняти громадську свідомість. Закордонне турне полтавця виявилося дуже плідним: він навчився критично оцінювати власні переконання, порівнюючи їх із західноєвропейським прикладом.
У 1875 році Драгоманова звільнили з університету з формулюванням «політично неблагонадійний». Михайлу Петровичу нічого не залишалося, як стати політичним емігрантом. Вимушена еміграція стала для Драгоманова новим етапом боротьби за свої ідеали. Після посилення репресій у Російській імперії проти вільнодумців та українофілів, полтавець опинився за кордоном. Першим його притулком стала Женева, де Драгоманов активно включився у громадсько-політичну діяльність. Тут він заснував і редагував журнал «Громада», який став важливою платформою для популяризації демократичних ідей і захисту прав українського народу.
За кордоном Драгоманов налагодив зв’язки з видатними європейськими мислителями та політичними діячами, поширював ідеї автономії України, свободи слова, прав людини та федеративного устрою держави. Попри тиск та матеріальні труднощі, він продовжував відстоювати свою позицію: мирне реформування суспільства повинно відбуватися через просвіту та розвиток громадянської свідомості.
Життя в еміграції було сповнене випробувань: фінансові проблеми, конфлікти з українськими політичними групами, критика з боку радикалів. Однак Драгоманов залишився вірним своїм переконанням. Пізніше він переїхав до Болгарії, де став професором Софійського університету, продовжуючи викладацьку та публіцистичну діяльність до кінця своїх днів.
Останні роки життя і смерть Драгоманова
Останні роки життя Михайло Петрович провів у Болгарії. У Софії він продовжував викладати в нещодавно відкритому Софійському університеті, писати та поширювати свої політичні та громадські ідеї. Як писала у своїх мемуарах Леся Українка про останні дні свого дядька, він перебував у пригніченому стані духу. На публіциста величезний вплив справляло сумне становище справ у рідній Україні. Всупереч погіршенню здоров’я, Драгоманов активно брав участь у житті університетської спільноти та залишався авторитетною фігурою серед емігрантів та місцевої інтелігенції.
До самого кінця він не припиняв роботу над своїми працями, мріючи про вільну та справедливу Україну. У нього спостерігалися тимчасові покращення стану, які сприяли сплескам творчого піднесення. Михайло Драгоманов помер 2 липня 1895 року від розриву аорти. На момент смерті полтавцю було 54 роки.
Ховали Михайла Драгоманова за протестантським обрядом у Софії. З неба у той день лив рясний літній дощ. Студенти з пошаною несли позолочену олов’яну труну, хоча дощ швидко переріс у зливу. По бруківці ударив град, але, попри негоду, учні жодної миті не поклали труну на катафалк. Після цього до земляного кургану поставили двадцять п’ять вінків. Леся Українка до останнього зберігала шматочок землі з могили дядька.
Видатний полтавець залишив після себе величезну інтелектуальну спадщину, яка продовжувала впливати на розвиток українського та європейського суспільства і їх політичні рухи. У 1920 році ім’я Драгоманова присвоїли Національному педагогічному університету. У 1993 році Українська студія телевізійних фільмів випустила стрічку під назвою «Титан. Михайло Драгоманов» режисера Олексія Мажуги. У 2001 році, до 160-річчя з дня народження публіциста, Національний банк України випустив пам’ятну ювілейну монету.
На честь Михайла Драгоманова у рідному Гадячі була встановлена пам’ятна дошка в урочищі Зелений Гай, де колись проживала його сім’я. Іменем видатного полтавця названі вулиці у Києві, Івано-Франківську, Львові, Гадячі, Рівному, Чернівцях, Лубнах, Луцьку та інших українських містах.