Остап Вишня відомий нам як: гуморист, сатирик, новеліст, публіцист, перекладач, прозаїк, драматург та зачинатель нового жанру в літературі – усмішки (для них характерні простота викладу і відвертість, неочікувані висновки, а герої є національно свідомими особами). У своїх творах письменник не ображав людей, а навпаки, показував ситуації, які змушують задуматися, і цим самим виховати у своєму читачеві свідому особистість. Далі на poltavski.
Ми сміло можемо назвати митця «королем українського гумору», адже він не забував про своє почуття гумору ні на рибалці, ні на мисливстві, ні в катівнях НКВД. Остап Вишня став відомим ще за життя і видав понад дві тисячі збірок з оповіданнями, гуморесками, фейлетонами та ін.
Сторінками біографії
Павло Губенко (справжнє імʼя письменника) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва, що на Полтавщині (нині ця територія належить до Сумської області) у великій працьовитій сімʼї унтерофіцера Михайла Кіндратовича та Параски Олександрівни, жінки з хорошим почуттям гумору. Павло був другою дитиною в сімʼї. Сам письменник про свою родину у творі «Моя автобіографія» в дотепній манері написав так: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитися Милосердному».
Навчався Остап Вишня в сільській школі, потім у Зінькові. Мріяв бути вчителем, однак на навчання у вчительській семінарії батьки не мали достатньо грошей. Проте, без освіти хлопець не лишився, батько віддав його на навчання до Київської військово-фельдшерської школи, бо як колишній солдат мав пільгу, що й дозволило його сину здобути освіту у військовому закладі.
Закінчивши навчання в 1907 році Павло працював фельдшером, але не хотів все життя віддавати цій професії. У 1917 році став на крок ближче до своєї мрії й вступив на історико-філологічний факультет, однак мусив покинути навчання через війну і повністю віддався журналістиці та письменництву.
У 1918 році письменника мобілізували до Армії УНР до медичної частини. Ризикуючи життям Губенко працював у санітарних потягах, де було багато хворих на тиф. Він лікував людей не лише ліками, а й жартівливим словом, бо ж що може подовжити життя як не сміх?
Після поразки УНР гумориста заарештували, але за сприяння В. Еллана-Блакитного його невдовзі звільнили.
Павло Губенко був двічі одружений. Першою його дружиною стала Олена Смирнова, яка народила письменнику сина Вʼячеслава. Після заслання Губенко дізнався, що його дружина померла, а син мусив жити в інтернаті. Попри все, письменнику вдалося налагодити стосунки з ним.
Наступною дружиною письменника стала акторка Варвара Маслюченко, яка була молодша за Губенка на 13 років. Спільних дітей у них не було.
Поза шлюбом у Павла був ще один син, Юрій, про якого певний час він й сам не знав. Замолоду була любов, але вони розгубилися в тяжких умовах війни. Проте Юрій не полишав надії знайти рідного батька й зрештою знайшов.
Шлях в літературу
Дебютував гуморист 1919 року в Камʼянці-Подільському під псевдонімом П. Грунський. Псевдонім, під яким письменник залишився в нашій памʼяті, зʼявився трохи пізніше, у 1921 році під гуморескою «Чудака, їй-богу!». Письменник стрімко увірвався в літературу і став всенародним улюбленцем, а тиражі його книг сягали мільйонів.
У 1920-х роках видав збірки «Діла небесні», «Кому веселе, а кому й сумне», «Вишневі усмішки театральні», «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки (сільські)» та ін. До початку 1930 року гуморист вже встиг видати 23 збірки, які перевидалися 42 рази всього за 4 роки. Згодом митець доєднався до літературних обʼєднань «Плуг» і «Гарт».
В 1933 році Остапа Вишню заарештували зі звинуваченням в контрреволюційній діяльності, тероризмі та вбивстві. У пресі про митця писали, що він фашист, який під «мистецьким» прикриттям просував у пресу свої націоналістичні куркульські погляди та ідеї. Звинувачення було наскільки безглуздим, що Павло навіть пожартував про це: «Волію вбивати вождів на свіжому повітрі». Проте після чисельних допитів і тортур, обмовив себе і визнав не свій гріх, за що йому призначили смертний вирок, розстріл. Потім цей вирок замінили на десятирічне заслання, а його дружину Варвару Тимофіївну звільнили з театру, як дружину «ворога народу». Попри все Варварі вдавалося знаходити кошти на життя і домагатися зустрічей з чоловіком.
У засланні митець нічого не писав, окрім щоденника. У 1943 році його нарешті звільнили завдяки клопотанню О. Довженка та М. Хрущова. Під загрозою повернутися назад в концтабір письменник написав збірку для Сталіна «Самостійна дірка» де висміював буржуазних націоналістів.
Повернувшись на волю митець став одним з редакторів журналу «Перець» та членом оргкомітету Спілки письменників. Після війни видав ще багато збірників своїх праць, серед яких «Зенітка», «Нещасне кохання», «Мисливські усмішки» та ін.
28 вересня 1956 року на 66-тому році життя письменника не стало.
Остап Вишня зробив вагомий внесок в розвиток української літератури, він був першим хто проклав шлях українському гумору, попри вкрай несприятливі умови, які залишили величезний слід на долі митця.