Українське мистецтво початку ХХ століття неможливо уявити без яскравих жіночих образів, створених талановитими акторками. Серед них особливе місце займає Євдокія Доля – співачка, драматична артистка, режисерка, жінка, яка пройшла через славу, репресії та вигнання, але не зрадила свого покликання. Її життя – це історія про талант, відданість мистецтву та мужність у боротьбі з тоталітарною системою. Далі на poltavski.
Вона змалку була у творчому середовищі: співала у хорі, грала у драматичній студії, а згодом вийшла на велику сцену разом із легендами українського театру. Її шлях був повний яскравих ролей, зустрічей з видатними митцями, але й трагічних випробувань. Проте навіть у найважчі часи вона залишалася вільною духом, продовжуючи дарувати людям мистецтво.
В наш час пам’ять про Євдокію Долю вшановано у її рідному місті – провулок у Полтаві тепер має її ім’я. Але найкраща данина – це згадувати її життя, творчість та незламність.
Дитинство та перші кроки у мистецтві
Євдокія Іванівна Верховинець-Костева (псевдонім – Доля) народилася 1 березня 1885 року у Полтаві, у багатодітній родині. Її батько керував хором у єпархіальному училищі, тому музика з дитинства оточувала дівчинку. Вже у вісім років вона почала навчатися співу, а згодом долучилася до драматичної студії, де її талант помітили такі майстри, як Микола Садовський та Іван Мар’яненко.
Одним із перших успіхів Євдокії стало виконання соло у кантаті Миколи Лисенка “Б’ють пороги”. Після виступу Садовський жартівливо зауважив: “Голос я чув, артистки ж не бачу” – настільки маленькою здавалася дівчина. Проте саме ця зустріч стала початком її великого шляху.
Дитинство та юність Євдокії Долі пройшли під знаком музики й театру. Уже тоді стало зрозуміло, що вона має неабиякий талант, який потребує розвитку.
Театральний успіх і робота з Садовським
У 21 рік Євдокія переїхала до Києва, приєднавшись до трупи Миколи Садовського. Тут вона зіграла низку важливих ролей, серед яких:
- Матюша (“Суєта” І. Карпенка-Карого).
- Галя (“Циганка Аза” М. Старицького).
- Проня (“За двома зайцями”).
Саме на сцені театру вона зустріла Василя Верховинця – свого майбутнього чоловіка, який став не лише її партнером у житті, а й соратником у творчості. Разом вони брали активну участь у культурному житті України, заснувавши ансамбль “Жінхоранс”, де Євдокія виступала як режисерка.
Роки роботи у театрі Садовського стали періодом розквіту таланту Євдокії Долі. Вона не лише грала у виставах, а й сприяла розвитку українського театрального мистецтва.
Репресії та вигнання: трагічна сторона біографії
1930-ті роки принесли Євдокії Долі глибоку особисту трагедію. У 1938 році її чоловіка, Василя Верховинця, заарештували за звинуваченням у зв’язках із Симоном Петлюрою. Незабаром його розстріляли, а саму акторку, як “дружину ворога народу”, вислали до Казахстану.
До 1944 року вона перебувала у засланні, живучи в скрутних умовах. Проте навіть після повернення на Полтавщину вона не зламалася, а продовжила працювати в обласній філармонії, виступаючи на сцені аж до 1959 року.
Репресії радянської влади завдали Євдокії Долі великого болю, але не змогли забрати у неї любов до мистецтва. Навіть після вигнання вона знайшла в собі сили продовжувати творчу діяльність.
Пам’ять про Євдокію Долю: від забуття до вшанування
Після смерті 15 листопада 1988 року Євдокія Доля довгий час залишалася маловідомою фігурою для широкої публіки. Проте у 2024 році Полтава вшанувала її пам’ять. Провулок Льва Толстого було перейменовано на провулок Євдокії Долі. Це рішення ухвалила міська рада після громадського обговорення, підтвердивши, що її внесок у культуру України гідний визнання.
Історія Євдокії Долі – це не лише сторінка українського театру, а й приклад мужності та відданості мистецтву. Її ім’я повертається з забуття, нагадуючи про те, що справжній талант безсмертний.
Життя Євдокії Долі – це шлях від маленької дівчинки з Полтави до зірки української сцени, яка пройшла через славу, горе та вигнання. Вона – одна з тих, хто навіть у найважчі часи продовжував творити, доводячи, що мистецтво сильніше за будь-які репресії.