Яскрава енергійна жінка, блискуча хореографиня та фольклористка, серйозна етнографка та переконлива педагогиня. Більшу частину свого життя Ніна Уварова присвятила танцювальному мистецтву та культурному розвитку своєї батьківщини. Втім, її люблять не лише на Полтавщині, а й в інших регіонах нашої країни. До того ж шанувальники цієї визначної людини є в європейських країнах. Далі на poltavski.
“Знаєш, з ким зараз співала?”
Народилася Уварова наприкінці літа 1923 року. Ймовірно, частину свого таланту вона успадкувала від батьків. Її тато Микола Семенович був активним та працьовитим актором місцевого самодіяльного театру. Мати Ганна Іванівна завдяки оригінальному тембру голосу стала популярною солісткою хору. І про неї можна розповісти найцікавішу історію.
Це сталося за кілька років до народження дочки Ніни. Якось у зал, де репетирували хористки, зайшов чоловік у військовій куртці. Він озирнувся та поцікавився, мовляв, хто ці голосисті люди? Диригент відповів, що це творчий колектив товариства “Просвіта”.
Гість усміхнувся, підбадьорився, поправив френч і попросив заспівати одну душевну народну пісню. Щоправда, ось біда, назву цього фольклорного твору він не пам’ятав. Але зміг наспівати мелодію.
Виявилось, що цю пісню знала лише Ганна Іванівна. Почувши знайомі звуки, вона відразу зголосилася виконати весь твір. “Заспіваємо разом, красуне?” — несподівано запитав гість. І полилася пісня. Чоловік мав приємний оксамитовий баритон. Їхні голоси поєдналися в чудовому дуеті. Потім незнайомець похвалив Ганну за те, що вона пам’ятає таку давню та майже забуту пісню. І, побажавши всім натхнення, пішов.
“Аня, ти хоч знаєш, з ким зараз співала? — запитав керівник хору. — Пишайся! Із самим Петлюрою!” Реакція хористів була бурхливою, адже тоді, за часів становлення УНР, ім’я Симона Петлюри в Полтаві згадували з великою повагою, оскільки вірили, що саме завдяки йому справджуються багаторічні мрії українців. Цю неординарну подію з життя матері Ніни описав заслужений працівник культури Володимир Білошкурський у статті, підготовленій для конференції “Хореографічна культура та освіта: проблеми та перспективи”.
Доленосна “Наталка Полтавка”
Ніна Уварова теж захоплювалася мистецтвом. Вона згадувала, яке незабутнє враження справив на неї спектакль за п’єсою Котляревського “Наталка Полтавка”. Блискучий танець головного персонажа Миколи так здивував та сподобався 7-річній Ніні, що вона назавжди полюбила танцювальне мистецтво.
Перші кроки в хореографії вона зробила під керівництвом досвідченої балетмейстерки Станіслави Воронцової. Наприклад, Ніна виконала танці з опери Гулака-Артемівського “Запорожець за Дунаєм”. Пізніше Ніна брала участь у фестивалях, що відбулися в інших містах — Москві, Харкові, Києві.
Упродовж шкільних років Ніна Уварова займалася танцями. А потім до української землі докотилася Друга світова війна. І Ніна, бувши вже випускницею середньої школи, разом із сім’єю була змушена евакуюватися до Узбекистану. Але це не зупинило її на шляху до мрії. Ніна твердо вирішила стати професійною танцюристкою. І повернувшись до рідної Полтави у 1944 році, вона одразу ж влаштувалася працювати у вокально-хореографічний ансамбль.
Бабуся вмирала та танцювати почала
Ніна Уварова об’їздила з колективом Полтавську область, даючи концерти в напівзруйнованих клубах, шпиталях, військових частинах. Проте, відчуваючи в собі кипучий талант, молода танцівниця хотіла створити власний колектив, у якому змогла б реалізувати свої сміливі та численні задуми. І коли в 1946 році директор будинку культури міста Кобеляки Полтавської області запропонував Ніні організувати творчий колектив, вона не стала довго роздумувати.
Так виник ансамбль народного танцю “Барвінок”. Саме тут розкрився талант хореографині Ніни Миколаївни Уварової. Формувався оригінальний стиль, вдосконалювалася танцювальна майстерність.
А ще вона організувала етнографічні експедиції. Уварова подорожувала селами, розпитувала бабусь і дідусів, як вони танцювали і співали за часів своєї юності. І зібрала багато унікального матеріалу. Уварова записала 50 народних пісень та запам’ятала декілька старовинних танців.
А у селі Перегонівка хореографка відвідувала бабусю, якій було понад 100 років. Літня жінка готувалася вмирати: вмилася, переодягалася, прочитала молитву та полізла на піч. А тут на порозі з’явилася Ніна Миколаївна. І так запалила розмовою стареньку, що та злізла з печі та почала танцювати! До того ж звеліла покликати скрипаля із сусідньої вулиці, який колись акомпанував їй у молодості. Потім прийшли подруги. І через годину в будинку почалися справжні веселощі із застіллям.
Танець побачила уві сні
До репертуару “Барвінка” увійшли 13 сценічно оформлених народних танців Полтавщини. Багато вокально-хореографічних композицій відтворюють святкові обряди або трудові процеси. Наприклад, у згаданому селі Перегонівка записано весільний танець “Кружало”. А під час виконання танцю “Рогоза” артисти зображають плетіння кошиків, взуття, капелюхів.
Якось Ніна Миколаївна приїхала до села Городище та відвідала артіль, де майстри плели різні вироби. Коли Уварова уважно спостерігала за процесом, в уяві почав вимальовуватися танець. А постановку вона побачила уві сні!
Композиція “Зубок” — із села Чернечий Яр Диканського району. Кумедна назва цього танцю, а історія цікава. Хлопці та дівчата після трудового дня збиралися на околиці села — розважитися та поспілкуватися. А у селі жив дідусь, котрий стежив, щоб молоді люди довго не засиджувалися, бо вранці треба йти на роботу. Він голосно повідомляв, що настав час розходитися. Але молодь намагалася продовжувати гуляння. На переговори з дідом відправляли хлопця з п’ятаком, який дід “пробував на зуб”, якщо гроші були справжніми, “тусовка” не зупинялася. І всі ці веселі сценки були відображені в танцювальній мініп’єсі.
Танець “Чорбівські підківки” народився в селі Чорбівка. Його виконували з набитими підківками на підборах. А “Стукалка” — вокально-хореографічна композиція, яка здобула назву завдяки скрипалю, який грав для танцюристів. Він час від часу перевертав скрипку й у такт музиці стукав смичком.
Цей період з кінця 1960-х років і до початку 1970-х років, коли Ніна Миколаївна збирала і структурувала народну хореографію Полтавщини, був наповнений титанічною, самовідданою працею. Але Уварова згадувала той час, як найкращій у житті.
Орден Миколи Чудотворця
27 років свого життя Ніна Миколаївна віддала ансамблю танцю “Барвінок”. Цей колектив об’їздив із концертами майже всю Україну, гастролював в Угорщині, Болгарії та Німеччині. У середині 1970-х років Уварова переїжджає з Кобеляк до Полтави та створює тут фольклорно-етнографічний ансамбль “Полтавські рушники”.
Вона працювала також в інших колективах міста та області. Для ансамблю “Лтава” адаптувала хореографічні композиції “Кружало”, “Рогоза”, “Чорбівські підківки”. Артистам колективу “Горлиця” допомагала сценічно оформити танець “Василечки”. Своєю плідною творчістю Уварова сприяла поширенню народного танцювального мистецтва Полтавщини. Підготовлені нею танці опинились у репертуарі Державного академічного ансамблю танцю України імені П. Вірського.
В останні роки Ніна Миколаївна була консультанткою Полтавської обласної філармонії, пише мистецтвознавець Алла Литвиненко в культурологічній роботі “Берегиня полтавського танцю”. У 2000 році Уварова отримує орден Миколи Чудотворця за примноження добра на землі, повідомляв сайт Полтавського краєзнавчого музею.
Ніна Миколаївна померла у 2011 році, але назавжди залишилася в українській культурі як видатна майстриня фольклорної хореографії. Стала справжньою берегинею полтавського танцю, адже вона наполегливо та турботливо зберігала вокально-танцювальні композиції, що народилися на основі місцевих звичаїв.
