Полтавщина подарувала світові безліч яскравих творчих особистостей. Одним із них є Віктор Панасович Мірошниченко. Це був актор із яскравим темпераментом, який бездоганно володів мистецтвом перевтілення. Віктор Мирошниченко був тісно пов’язаний своїми коренями з національною театральною культурою. Закоханий у рідний край, він більшу частину свого життя жив і працював на Полтавщині. Далі на poltavski.
Саме на рідній землі полтавець здобув визнання. Багато років Віктора Мірошниченка вважають справжньою зіркою театральної Полтави та гордістю української культури. Сучасники стверджували, що на Полтавщині не було інтелігентної людини, яка б не знала його як актора та режисера.
Дитинство та юність Віктора Мірошниченка
Віктор Мірошниченко народився у вересні 1936 року в місті Полтава у звичайній робітничій родині. Дитячі роки майбутній артист провів у дідуся та бабусі в селі Полузір’я Новосанжарського району. Хлопчик був дуже рухливим та активним. Акторський талант у зовсім юному віці в ньому розгледів дід Хома, який також був дуже обдарованою людиною. Чоловік добре співав, знав багато легенд і казок, власноруч виготовляв сопілки та майстерно насвистував на них народні мелодії. Одного разу він навіть зробив скрипку й самостійно намагався навчитися на ній грати.
Якось, спостерігаючи за витівками онука, він прямо сказав: «Бути тобі актором!» Так і сталося. Окрім цього, дід, бувши романтиком за своєю натурою, зумів прищепити онукові вміння бачити у звичайному — незвичайне. Багато років потому Віктор зізнався, що якби не мав такого діда, ніякого успіху в житті він би не досяг.
У майбутнього артиста не виникло сумнівів під час вибору професії. Він одним із перших прийшов у Театр юнацької творчості (ТЮТ), який був організований у Полтаві при Палаці піонерів у 1952 році. Віктор виявився дуже помітним членом трупи, тому невдовзі був обраний першим головою Ради творчого колективу.
Після закінчення школи Віктор Мірошниченко спробував вступити до Харківського державного театрального інституту, проте не пройшов за конкурсом. Після цього він повернувся до Полтави, де влаштувався працювати в ливарному цеху одного із заводів. Віктор був сильним і фізично розвиненим юнаком. Утім, від своєї мрії про театр він не відмовився.
Майбутній артист продовжив наполегливо готуватися до іспитів і вже за рік вступив до Харківського державного театрального інституту, де опанував секрети професійної майстерності в процесі вивчення систем Станіславського та Курбаса.
Наставниками початківця були такі визнані майстри, як Яків Азімов та Аркадій Плетньов. На гру актора у дипломній виставі «Фальшива монета» Максима Горького, яку показували у 1962 році в інституті, звернув увагу сам Леонід Биков.
Перші кроки Віктора Мірошниченка на сцені
Головний режисер Харківського театру імені Шевченка Володимир Крайниченко відразу звернув увагу на талановитого випускника й навіть планував узяти його до своєї трупи. Проте цим планам не судилося здійснитися через передчасну смерть театрального діяча. Водночас Мірошниченку пощастило працювати з режисером Лесем Танюком в Одеському драматичному театрі імені Жовтневої революції, куди актора направили за призначенням.
Гра в постановках такого неординарного майстра окрилила молодого полтавця та залишила в його душі помітний слід. Танюк надавав акторам повну свободу: вони могли фантазувати та імпровізувати, що сприяло зміцненню майстерності та віри у власні сили.
У 1965 році Мірошниченко прийшов працювати в Миколаївський російський театр імені Чкалова. Особливо вдалим для актора стало виконання ролі старого чиновника-холостяка Вічентіє в комедії «Звичайна людина».
Актор настільки бездоганно передав характер свого героя, що про нього була опублікована ціла стаття у столичному журналі «Театр». У цьому матеріалі відзначалися правдивість перевтілення й безодня комізму, з якою артист блискуче передав історію розпорошеного на дрібниці характеру.
Повернення до Полтави та творча криза
Попри успіх у Миколаївському російському театрі імені Чкалова, Віктор Мірошниченко за першої ж можливості вирішує повернутися до рідного міста. Уже в 1967 році він починає працювати в Полтавському музично-драматичному театрі імені Миколи Гоголя. Саме в цей час в актора розпочалася глибока творча криза. У нього виникли проблеми в колективі театру. Актор був у такому розпачі, що навіть хотів усе кинути й знову піти працювати в ливарний цех, з якого починав.
Несподівану підтримку Мірошниченку надав головний режисер театру Борис Прокоф’євич, який повірив у його акторський талант і почав доручати йому відповідальні ролі. Через деякий час один із провідних акторів театру, заслужений артист України Дмитро Степний, залишив на одній з афіш Віктора Панасовича напис: «Не відпускайте цього актора з театру. З нього буде пуття». Артист дуже дорожив цією афішею. Вона довгі роки висіла на стіні в його гримерці, де відбувалося таїнство перевтілення актора в таких різних героїв. Він зіграв на сцені понад шістдесят ролей, і кожна з них здобувала схвальні відгуки.
Саме в рідній Полтаві до Віктора Мірошниченка прийшло визнання. У 1977 році полтавцю надали звання заслуженого артиста України, а в 1984 році — народного артиста України. При цьому ім’я цього актора знали не лише у великих містах, а й у маленьких селах Полтавської області, де він виступав як у складі трупи театру, так і з шефськими концертами. На них він майстерно читав гумористичні твори українських авторів.
На цих зустрічах актор обожнював спілкуватися з простими людьми. Стосунки з багатьма з них переросли в міцну дружбу. Крім того, Віктор Мірошниченко дуже допомагав самодіяльним колективам. Він часто відвідував вистави народних театрів Полтавської області та захоплювався акторами-аматорами, які були справжніми ентузіастами, закоханими в театр.
Дебют актора в кіно
Невдовзі Віктор Мірошниченко дебютував у кіно. Спочатку актора запросили на кіностудію «Білорусьфільм» для знімання у фільмі «Тихі трієчники». Пізніше він взяв участь у створенні стрічок «Узбіччя» та «Берег принцеси Люськи». Після цього артиста запросили зніматися на Одеську кіностудію, де запропонували зіграти головну роль у фільмі «Право керувати». Згодом він знявся у стрічці «Проводи», а потім знову вирушив до Мінська, де виконав роль у фільмі «Великі пригоди». Однією з останніх робіт актора стала роль повітового лікаря у фільмі «Батьки й діти» за твором Тургенєва.
У 1984 році Віктор Мірошниченко став головним режисером Полтавського обласного театру ляльок. У цей період особливо яскраво проявилися гострота й свіжість його режисерської тактики. Він намагався розширити межі лялькового театру та збільшити творчі можливості акторів.
Новим етапом для полтавських лялькарів стало звернення до «живого плану» у постановці «Погляд медузи», де режисер вивів акторів разом із ляльками на сцену. Тоді глядачі подивилися на лялькове мистецтво інакше. Вистава мала величезний резонанс як серед театралів, так і серед критиків.
Лихі 90-ті в житті Віктора Мірошниченка
У неспокійні 90-ті роки минулого століття майстер сцени був змушений піти з театру, щоб залишитися вірним собі й зберегти власну творчу гідність. Водночас Віктор Мірошниченко продовжив займатися творчістю. Він почав працювати на обласному радіо, де читав твори класиків і сучасних авторів, в тому числі Олександра Ковінька. В інтерв’ю для газети «Зоря Полтавщини» від 21 вересня 1996 року актор зізнався, що тут він «відпущений на волю й займається вільною творчою бурею».
Водночас Віктор Мірошниченко почав займатися викладацькою діяльністю. Спочатку актор викладав у школі мистецтв, а з 1996 року — в Полтавському музичному училищі імені Лисенка. Завдяки підтримці управління культури Полтавської обласної держадміністрації та директора музичного училища Кучера, вперше за столітню історію цього навчального закладу було відкрито театральний відділ.
Смерть відомого актора
Серце Віктора Мірошниченка зупинилося 10 листопада 2001 року. Новина про смерть метра стала повною несподіванкою для його близьких, учнів та шанувальників. Він страждав від високого тиску. Його життя обірвав гіпертонічний криз. Усе сталося дуже раптово, хоча в останні місяці життя артист почувався недобре. Віктору Панасовичу ставало важко дихати, і він відчував постійну слабкість. Проте його життєлюбність та бажання працювати й ділитися знаннями з молоддю давали надію на те, що все обійдеться, проте доля вирішила інакше.
На похорон Віктора Мірошниченка зібралося величезне число шанувальників, колег, учнів, випускників, родичів та близьких людей. Усі розуміли, що Полтава втратила видатну особистість, із якою відходить у минуле ціла епоха театрального мистецтва.
У вересні 2008 року на будівлі Полтавського музичного училища було відкрито меморіальну дошку на честь Віктора Мірошниченка.
Джерела:
- http://molodyvcheny.in.ua/files/journal/2018/2.2/8.pdf
- https://polbibliograf.blogspot.com/2016/09/blog-post_12.html
- https://www.kino-teatr.ru/teatr/acter/m/sov/268724/bio/