Андрій Головко — один із найвідоміших письменників Полтавщини, романи якого стали класикою радянської літератури. Його творчість високо оцінювали критики, він отримував різні нагороди й був членом Академії наук. За роман «Артем Гармаш» письменника відзначили Шевченківською премією. Головко майстерно передавав дух епохи, створюючи образи героїв часів великих соціальних змін. Далі на poltavski.
Однак за зовнішнім фасадом успіху ховалася глибока особиста трагедія. У момент психічної кризи письменник скоїв непоправне — вбив свою дружину та п’ятирічну доньку. Інформація про цю моторошну драму тривалий час залишалася в таємниці.
Дитячі та юнацькі роки українського письменника
Андрій Головко народився у заможній селянській родині 3 грудня 1897 року в селі Юрки Кобеляцького повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині — Козельщинський район Полтавської області). У володінні батька та діда письменника було 150 десятин землі. Вони з ранку до вечора працювали у полі разом із найманими працівниками. Ймовірно, саме тут Андрій щиро полюбив село. Критики вважають його описи сільської місцевості унікальними.
З 1905 по 1908 рік майбутній письменник навчався в сільській школі. У цей період він почав писати вірші російською мовою. Після закінчення школи Головко вступив до Кременчуцького реального училища. Під час навчання, під враженням від «Кобзаря», майбутній лауреат Шевченківської премії перейшов на українську мову. Тоді він мріяв створити такий же вагомий літературний твір.
Коли навчання в училищі підходило до завершення, в родині було вирішено, що Андрій має закінчити ще один додатковий клас, який давав право на викладацьку діяльність. Проте його відрахували з навчального закладу на останньому курсі за участь у таємному товаристві «Юнацький союз» і написання віршів українською мовою. У цій організації полтавець узяв собі псевдонім Андрій Бульбенко.
У цей час родина майбутнього письменника переїхала жити на хутір Поділ. Саме там Головко почав писати прозу. Першим прозовим твором стала автобіографічна повість «З-за хмари».
У 1915 році Головко вступив до Чугуївського військового училища прапорщиків, яке закінчив того ж року. Тоді тривала Перша світова війна. Поручик Головко потрапив на фронт, де командував полковою кінною розвідкою та брав участь у боях під Равою-Руською, де зазнав поранення.
Під час відступу російської армії Головко за наказом підпалював села, аби вони не дісталися ворогу. Для письменника, який був сином селянина й щиро любив село, це стало справжньою травмою. Після поранення він навчав новобранців у запасному батальйоні.
Життя Головка під час розпаду імперії та на фронті
Після поранення Андрій Головко повернувся на рідні землі. Там він познайомився з дівчиною, на ім’я Тетяна, яка мешкала у сусідній Троянівці. Вона була молодою вчителькою. За словами дослідника Миколи Шудрі, дівчина мала циганське походження. Після розпаду імперії письменник опинився в Торжку Тверської губернії. Неочікувано до Андрія Васильовича приїхала його кохана. Казали, що в їхньому коханні було щось містичне — вони відчували одне одного навіть на відстані й не могли довго бути нарізно.
У 1917 році пара зареєструвала шлюб. Незабаром у молодій родині народилася донька Галинка. Після повернення в Україну Головко приєднався до соціал-демократів, які виступали як проти більшовиків, так і проти гетьмана. Письменник навіть брав участь у боях із червоними під Харковом, однак згодом, як і багато інших українських ідеалістів, пристав до більшовиків. Він воював проти Махна і Врангеля, командував кінною розвідкою, служив у харківській Школі червоних старшин. Деякий час полтавець працював учителем. У 1918 році він став працівником кременчуцької повітової газети «Нове життя», а вже у 1919 році вийшла перша збірка його поезій під назвою «Самоцвіти».
Біографія Головка того періоду виглядає досить сумбурною: то він воював, то повертався на хутір, то знову йшов на фронт. Казали, що він шалено кохав Тетяну, тому час від часу кидав війну й тікав у Троянівку. Письменника щоразу повертали, іноді навіть зв’язаним. Про це він писав у передмові до «Могутнього». Таке життя стало справжньою трагедією для письменника. В якийсь момент він зрозумів, що більше не може залишити Тетяну. Самою думкою, що його можуть убити та він більше не побачить кохану дружину та доньку, він був приголомшений. Тетяні ж здавалося, що Андрій її не любить і що на його місці міг би бути інший чоловік.
Після чергової втечі Головко не повернувся до Школи червоних старшин із Троянівки. Це було дезертирство, яке перетворило його життя на справжній кошмар. Письменник жив у постійному страху, що його знайдуть, заберуть із родини й розстріляють.
Убивство дружини та доньки
Під час втечі з Червоної армії Головко прихопив із собою наган. Живучи у постійному страху, він не давав ради ролі глави родини. Дружина виявилася хворобливою, але вимогливою жінкою, яка була постійно незадоволена. Чимало клопоту письменнику завдавала й маленька донька. Заробітки Андрія Васильовича були нестабільними. Грошей катастрофічно не вистачало, через що між подружжям постійно виникали сварки.
18 травня 1924 року полтавська газета «Голос праці» опублікувала замітку під назвою «Загадковий випадок», у якій повідомлялося, що ввечері 15 травня охорона пасажирського потяга виявила між станціями Полтава-Південна і Головач дівчину 22–23 років із двома вогнепальними пораненнями голови. Постраждала була жива, тому її доправили до Першої радянської лікарні Полтави, де вона померла, не приходячи до тями. Приголомшливим стало повідомлення про те, що злочин скоїв харківський журналіст Андрій Головко, а вбитою виявилася його дружина, якій було 27 років.
Пізніше стало відомо, що наступного дня після вбивства дружини письменник убив і свою п’ятирічну доньку. Про це 30 травня повідомила та сама газета. На допитах Андрій Васильович спочатку заперечував провину, але згодом зізнався в обох убивствах. Письменник пояснив, що боявся померти, а сім’я в такому разі залишилася б без засобів до існування.
Подробиці цієї справи не були відомі громадськості аж до 1989 року. Тоді зізнання Головка у вбивстві родини опублікував у видавничому журналі «Український вісник» В’ячеслав Чорновіл. У документі, який, за деякими даними, не зберігався в архіві, а був знайдений удома в слідчого, що проводив затримання письменника, містяться роздуми затриманого про хворобу. Він розповідав, що вона прогресує і загрожує зробити його непрацездатним та неспроможним утримувати родину. Письменник зізнавався, що буквально збожеволів від думки про те, як бідуватимуть його хвора дружина й мала дитина. Відчуваючи «нелюдський біль», він зважився на злочин. Спочатку мав позбавити життя дружину й доньку, а потім — себе.
Виявилося, що 14 травня Головко пішов із дружиною на прогулянку. Коли втомлена жінка заснула під соснами, він вистрелив їй у голову. Після цього письменник вирушив до дитсадка, де перебувала донька Галина. Вихователькам він сказав, що дружина залишилася у Полтаві після аборту. Доньці ж пообіцяв поїхати до мами, яка нібито накупила для неї гостинців і ляльку.
Вранці він сів із Галинкою на потяг, доїхав до станції Потоки, звідки повів її на прогулянку в ліс над річкою Псел. Головко сказав, що сюди приїде мама, а потім вони всі разом повернуться додому. Дівчинка раділа, збирала для мами квіти, а потім заснула під кущем терну. Після цього письменник убив рідну дитину, так само як і дружину. Згодом з’ясувалося, що план убивства близьких Головко виношував протягом п’яти років.
Подальша доля письменника
Після розправи над дружиною й донькою Андрій Головко опинився у Полтавській психіатричній лікарні, де зблизився з санітаркою, яка згодом народила від нього доньку. Своє батьківство письменник визнав, але значно пізніше. Подейкують, що в одному із сіл Кобеляцького району живе також син письменника. Водночас підтверджень тому, що Головко лікувався у психлікарні, немає, адже всі архіви згоріли під час пожежі, яку влаштували у Полтаві німці, відступаючи з міста під натиском радянських військ у роки Другої світової війни.
Ледь не єдиним свідченням того, що Головко справді перебував у лікувальному закладі, є слова дружини голови Союзу селянських письменників «Плуг» Сергія Пилипенка — Тетяни Кардинальської. Вона розповідала, що разом із чоловіком вони навідували Андрія Васильовича у психлікарні. Перед першим візитом головний лікар попередив друзів, що пацієнт поводиться спокійно й охоче йде на контакт, однак сам прозаїк перебував у жахливому стані: в нього були рани на тілі й порвана одежа.
Письменник просив друзів перевести його з палати для «важких психічних хворих», які постійно знущалися з нього. Після тієї зустрічі Сергій Пилипенко почав докладати зусиль для виписки письменника.
Після повернення з психлікарні
Повернувшись із лікувального закладу, Андрій Головко швидко пішов на поправку. Він переїхав до Харкова, де почав активно публікуватися. У 1927 році письменник опублікував роман «Бур’ян», який одразу був визнаний першим радянським твором про класову боротьбу у селі. Автор багаторазово переробляв свої книги на догоду панівному режиму, що принесло йому довгоочікуване визнання та вберегло від репресій і заборон.
Головко загубився у тяжкій атмосфері сталінізму. Як писав у своїй статті В’ячеслав Чорновіл, упродовж десятиліть письменник перебував у когорті «мовчазних класиків», які легко вдавалися до «схематизації» та «підручниковості». Політик зазначав, що важко уявити, як такий жорстокий убивця залишився фактично безкарним, а вже за кілька місяців після злочину почав видавати масштабні твори про радощі життя у Радянському Союзі.
Життя з початку
У 1928 році, всього через чотири роки після жорстокої розправи над дружиною та донькою, Головко одружився вдруге. Обраницею письменника знову стала вчителька — Надія Львівна. Згодом у пари народилася донька. У роки Другої світової війни Андрій Васильович пішов на фронт, де працював воєнним кореспондентом. Його історія повторилася, але цього разу — без фатальних пострілів. Письменник отримав від долі другий шанс і скористався ним.
У 1969 році за роман «Артем Гармаш» Андрій Головко був відзначений Шевченківською премією. На рахунку письменника також орден Леніна, два ордени Трудового Червоного Прапора, орден Червоної Зірки, орден «Знак Пошани» та численні медалі.
Окрім прози та поезії, Андрій Васильович працював над створенням п’єс і сценаріїв до фільмів. Твори письменника свого часу перекладалися багатьма мовами, зокрема й за кордоном. У 1979 році була заснована премія імені Головка, яку присуджують за найкращі прозові твори року.
У місті Києві є вулиця Андрія Головка та бібліотека його імені. Водночас у межах кампанії з декомунізації деякі об’єкти в інших містах України, які вшановували письменника, були перейменовані або демонтовані.