Твори Василя Симоненка можна сміливо назвати феноменом української поезії: кожен його вірш пронизаний глибинним змістом і тонкою передачею почуттів від любові до ненависті. Патріотичні мотиви та любов до Батьківщини у творах змінюються справжньою палітрою особистих почуттів – до жінки, дитини, природи тощо.
Всі ми з дитинства знаємо такі вірші, як: “Ти знаєш, що ти – людина?”, “Лебеді материнства”, “Я…”, “Україно, п’ю твої зіниці…” – у 21 столітті їх вивчають у школі та відносять до взірцевих. Тому складно повірити в те, що їх автора переслідували та били – за громадянську позицію та “неправильні” вірші. І хоча Василь Симоненко прожив на цьому світі лише 28 років, він назавжди увійшов в історію української літератури.
Як починався життєвий шлях поета? Як він прийшов до успіху? І чому так рано помер? Далі на poltavski.
Загублене дитинство
Василь Андрійович Симоненко народився у селі Біївці Лубенського району Полтавської області у 1935 році. Дитинство у Василя було дуже складним: батько пішов із родини, коли малому виповнився рочок, далі – почалась Друга світова війна, тож бачив багато горя, жіночих сліз, голод та розруху. Вихованням Василя займались мати та дідусь, які намагались оточити хлопця увагою та турботою, однак складні часи так, чи інакше наклали відбиток.
З ранніх років Василь Симоненко дуже любив читати – з самого ранку і до пізнього вечора міг просидіти за книжками. Добре вчився – з відзнакою закінчив спочатку початкову школу, потім – середню (отримав золоту медаль).
Враховуючи захоплення літературою не складно здогадатись, що після закінчення школи юнак обрав шлях у журналістику – у 1952 році Василь Симоненко став студентом Київського університету.
На шляху до літературного мистецтва
Під час навчання на факультеті журналістики у Києві, Василь Симоненко почав писати вірші та вступив до літературного гуртка, де знайшов нових друзів та однодумців. Ними стали Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Микола Сом та інші.
Здобувши професію журналіста, Василь Симоненко переїхав до Черкас, де отримав пропозицію працювати в газеті “Черкаська правда”. Через деякий час писав також для газети “Молодь Черкащини” та став кореспондентом “Робітничої газети”.
На початку 1960-х років у Києві було створено “Клуб творчої молоді”, який став осередком перших шістдесятників. Організація під керівництвом Леся Танюка об’єднувала творчих людей за різними інтересами – літературою, музикою, кінематографом, образотворчим мистецтвом і театром. Учасниками зібрання були Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Анна Горська, Іван Дзюба. Входив до спілки й Василь Симоненко – він почав дедалі частіше відвідувати Київ для участі у зборах. Тут він читав свої вірші та обмінювався думками з близькими по духу людьми. Та невдовзі збори почали набувати патріотичного і навіть політичного характеру, а Василь Симоненко був одним з ініціаторів цього. Спочатку на зустрічах порушили питання про занепад української культури та пригнічення української мови в УРСР, потім – дискусії перейшли в дії. Василь Симоненко з колегами звернулись до влади з проханням розсекретити дані про масовані розстріли під час сталінських репресій. Мало того, вони почали власне розслідування: шукали свідків, їздили по кладовищах. У результаті вдалось знайти місця розстрілів та поховання, що, безумовно, не сподобалось владі. Учасники організації зазнали жорстких переслідувань, а клуб довелося закрити.
“Неблагонадійність” молодого поета, за думкою можновладців підтверджувалась не лише його участю у сумнівних організаціях, а і його віршами, які були просякнуті бунтарством проти системи. За життя Василю Симоненку вдалось видати лише одну збірку – вірші або взагалі не проходили цензуру, або зазнавали кардинальних змін, що дратувало поета. Тому він намагався обійти офіційні видавництва та поширював свої твори самостійно, у тому числі і на зборах “Клубу творчої молоді”. Таким чином, попри всі заборони вірші Симоненка з одного боку здобули популярність серед населення, з іншого – стали черговим приводом для переслідувань.
“Люся! Я боюся, що влюблюся!”
Шалене кохання прийшло в життя поета несподівано – одразу після переїзду в Черкаси. Людмила працювала кур’єром в редакції. Друзі Василя розповідали, що свою майбутню дружину він зачарував трояндовим вином, яке зробив сам. Виготовляти вино із квітів поет навчився в одного садівника під час свого відрядження. Рецептом ділився з друзями, казав, що найкраще за все для “зілля” підходять рожеві троянди.
Зізнання у коханні до Людмили було не менш оригінальним, бо все, що зміг сказати юнак було: “Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся!”. Так пара й одружилась. У них народився син Олесь, якому Василь присвятив свій знаменитий вірш “Лебеді материнства”. З народженням сина поет почав писати віршовані казки, але встиг написати лише три такі твори: “Подорож у країну Навпаки”, “Цар Плаксій та Лоскотон” і “Казка про Дурила”.
Побиття і смерть
У 1962 році у Черкасах Василя Симоненка жорстоко побили працівники міліції. Симоненко хотів придбати цигарки у магазині, а продавець поспішала на обід. Сварку почули працівники міліції. Побачивши документи поета, його схопили і силою потягли у невідомому напрямку. Друзі Симоненка знайшли його у тюремній камері у Смілі: чоловік був жорстко побитий, весь у синцях. З великими зусиллями вдалось витягнути звідти Василя.
Існує версія, що побито Василя Симоненка було за наказом Микити Хрущова. Не соромлячись у виразах, поет написав про нього правдивий вірш, після чого бунтаря викликали до Москви на розмову. Хрущов сам провів бесіду з Симоненком, сказавши, що таких писак, як він у Союзі багато. На що Симоненко відповів: “Писак багато, та я такий один”.
Обставини смерті Василя Симоненка також мають кілька версій. Згідно з першою, після побиття його загальне самопочуття постійно погіршувалось, і він звернувся до лікарні, де було діагностовано рак нирок, що і стало причиною смерті. Інша версія, якої дотримувалися однодумці поета – навмисне вбивство.
Так чи інакше, українське суспільство втратило прекрасного поета, борця за незалежність та патріота занадто рано. Помер Василь Симоненко у грудні 1963 року.
Ще довго його творчість була під забороною, та все ж, через десятиліття після смерті твори Симоненка почали друкувати, він отримав справжнє визнання та нагороди.
У 1995 році Василь Симоненко був нагороджений Шевченківською премією – посмертно.
Черкаський літературно-меморіальний музей Василя Симоненка
У січні 1998 року у Черкасах було відкрито музейну кімнату у колишньому кабінеті Василя Симоненка. Кабінет знаходився у редакції газети “Черкаська правда”, яка нині є приміщенням іншої газети “Черкаський край”. В кімнаті зібрані відомості про творчий та життєвий шлях поета, особисті речі, які після смерті берегла мати Василя Симоненка, спогади про геніального митця від його друзів та однодумців. Перед входом до редакції встановлено меморіальну дошку.
Окрім цього, іменем поета названо багато літературних державних нагород та премій, вулиць, шкіл, а його портрет розміщено на ювілейних марках і монетах.
У рідному селі Біївці, у будинку, де мешкав поет-шістдесятник також створено музей.