У історії Української Православної Церкви ім’я Патріарха Мстислава (Степана Скрипника) займає особливе місце. Він був не лише духовним лідером, а й борцем за українську державність, політиком, військовим і невтомним організатором церковного життя в умовах вигнання. Його довге життя (1898–1993) охопило найскладніші періоди української історії: революцію, дві світові війни, еміграцію та відродження незалежності України. Далі на poltavski.
Як хлопець із Полтави пройшов цей шлях? Які випробування випали на його долю? І чому саме він став символом незламності української віри? Ця історія — не просто біографія, а начерк долі всієї України XX століття, написаний кров’ю, молитвою та непохитною вірою в те, що навіть в історії Божа істина і національна правда залишаються незнищенними.
Від Полтави до війни: формування національної свідомості
Степан Скрипник народився 10 квітня 1898 року в Полтаві в родині, де поважали козацькі традиції та віру. Його батько, Іван Скрипник, походив із козацького роду, а мати була сестрою Симона Петлюри – майбутнього отамана УНР. Саме дядько став для юнака важливою фігурою, яка вплинула на його національну свідомість.
Він навчався у Полтавській гімназії й брав участь у нелегальних патріотичних гуртках. Революційні події 1917 року змінили його життя. У березні 1918 року він вступив до кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка, а згодом став ад’ютантом Симона Петлюри. Разом із ним Скрипник потрапив у німецький полон і провів чотири місяці в київській Лук’янівській в’язниці.
Полтава, родинні традиції та революційна боротьба сформували в Степана Скрипника тверду позицію щодо незалежності України, що згодом вплинуло на його церковне служіння.
Політична боротьба та еміграція: захист українських інтересів
Після поразки УНР Скрипник опинився у Варшаві, де здобув освіту у Вищій школі політичних наук. У 1930 році його обрали послом до польського сейму, де він активно захищав права українців. Однією з найгучніших подій став його конфлікт із комуністичним послом Фердинандом Ткачовим, якого Скрипник публічно побив за антиукраїнські виступи.
Також він різко критикував польсько-ватиканську угоду 1938 року, через яку було зруйновано понад 100 православних церков на Холмщині та Підляшші. Ця боротьба показала, що Скрипник не тільки політик, а й принциповий захисник української ідентичності.
Еміграційний період Скрипника був наповнений активною політичною діяльністю, де він відстоював інтереси українців, що згодом переросло в його церковне служіння.
Церковне покликання: між нацистами та радянською владою
У 1942 році, коли Україна палала у вогні Другої світової війни, Степан Скрипник зробив вибір, що визначив його подальшу долю – прийняв чернечий постриг під ім’ям Мстислав. Це рішення не було спонтанним. Воно стало логічним продовженням його життєвого шляху, де віра завжди йшла пліч-о-пліч із боротьбою за українську державність.
Постриг відбувся в умовах, коли Українська Православна Церква перебувала між двох вогнів: з одного боку – нацистська окупаційна влада, яка намагалася контролювати релігійне життя, з іншого – сталінський режим, що вже показав своє жорстоке ставлення до релігії у 1930-х. Саме в цей хаос Мстислав вніс організованість. Він став ключовою фігурою у спробах об’єднати розрізнені українські православні громади.
Найважливішим етапом стала його участь у Луцькому соборі 1942 року, де він разом з іншими єпископами обговорював шляхи відродження Української Автокефальної Православної Церкви. Попри тиск з боку нацистів, які побоювалися посилення українського національного руху, владика Мстислав був одним з ініціаторів підписання “Акту поєднання” у Почаївській лаврі. Цей документ мав стати початком консолідації українського православ’я, але окупаційна влада розцінила це як загрозу своєму контролю.
Реакція нацистів була жорстокою. Мстислава неодноразово заарештовували, забороняли проводити богослужіння і навіть вислали з Києва. Його діяльність викликала підозру як у німців, так і у радянських підпільників, які вже готувалися до повернення сталінського режиму. Влітку 1943 року, після чергового арешту, він опинився у в’язниці гестапо в Чернігові, а потім у Прилуках.
Після війни, усвідомлюючи, що повернення в радянську Україну загрожує смертю, Мстислав виїхав до Західної Європи, а згодом – до Канади та США. Там він очолив українські православні громади, ставши архієпископом Вінніпега, а з 1950 року – настоятелем УПЦ у США. Завдяки його зусиллям українська діаспора отримала єдиний духовний центр, а в Саут-Баунд-Бруку (Нью-Джерсі) було збудовано великий храм і створено український православний цвинтар.
Патріаршество: повернення в незалежну Україну
У 1990 році, після проголошення незалежності України, 92-річний Мстислав повернувся на батьківщину. На Всеукраїнському соборі його обрали Патріархом Київським і всієї України. 18 листопада 1990 року в Софійському соборі відбулася урочиста інтронізація.
Хоча його патріаршество тривало лише три роки, за цей час він сім разів відвідав Україну, сприяючи відродженню церковного життя. Він помер у 1993 році у віці 95 років і був похований у США, але його ім’я назавжди пов’язане з історією української церкви.
Патріарх Мстислав став символом єдності українського православ’я, а його життя – прикладом непохитної віри та відданості Україні.