Ім’я Ольги Даценко несправедливо забуте в історії Полтавщини та революційного українського театру “Березіль”. Даценко свого часу була однієї з найяскравіших його актрис. Однак вона з чоловіком заплатила дорогою ціною за любов до України та українського мистецтва. Далі на poltavski.
Театр “Березіль”
Ольга Андріївна Даценко народилася 1903 року в Шишаках, Полтавська область. Батько дівчинки помер, коли їй був всього рік, мати працювала вчителькою. Вона була глибоко залюбленою в український фольклор, знала багато народних казок, пісень. Саме від матері майбутня акторка взяла любов до всього українського автентичного. Навчалася Доценко у Полтавській приватній гімназії, вже тоді брала активну участь у аматорських спектаклях.
Після навчання дівчина повернулася до рідних Шишак, відвідувала приватні уроки професійної артистки Лідії Костягтинівни Квітки, першої дружини Панаса Саксаганського, в якої неподалік була дача. Там Квітка організовувала сільський драматичний гурток, особливо відмітила гру Ольги Доценко, вона була молодою, яскравою дівчиною.
На початку 1920-х років Доценко вступила до Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка в Києві. Там її помітив Лесь Курбас, особливо його вразило вбрання полтавки. На свято вона вдягалася в плахту, з-під якої було видно білу мережку сорочки та червоні черевики.
Тоді Лесь Курбас викладав курс “Виховання актора” за власною системою. Згодом виділив Ольгу Доценко з поміж інших своїх студентів і запросив до власної театральної студії “Майстерня”. Там працювала молодь з усіх куточків України, в мові яких чулися різноманітні говірки. Для професійної постанови голосу та мовлення Курбас навіть запросив спеціалістів для лекцій з вивчення української мови.
У 1922 році Лесь Курбас створив театр “Березіль”, який свого часу став ренесансом української театральної справи. Там у 19 років опинилася і Ольга Даценко. Згодом у спогадах вона писала, що це був справжній рай на землі, який наповнював незабутні репертуар, де вона грала свої найкращі за життя ролі.
В “Березолі” вона працювала без будь-яких упереджень щодо віку, на рівні з професіоналами сцени. А згодом стала однією з провідних актрис, отримувала ролі майже в усіх постановках вчителя. Вона грала різножанрових героїв, від лірико-драматичних до гротескних. За 13 років існування театру актриса полюбилася київському глядачеві, зігравши в творах Шиллера, Гольдоні, Микитенка, Куліша, Первомайського, Шевченка, Франка, Мирного, Карпенка-Карого та багатьох інших.
В театрі знайшла і свою долю, у 1904 році вийшли заміж за актора та постановника Бориса Дробинського. Його через 3 роки за інсценізацію драми “Мазепа в одному з київських театрів заарештували. Тоді Даценко лишилася сама з дочкою, якій виповнився ледь рік.
“Дружина ворога народу”
Акторка намагалася добитися зустрічі із своїм чоловіком, однак поліціянти були невблаганні. І Дробинський отримав вирок 10 років без права на листування. Доценко до останнього сподівалася на звільнення чоловіка. Однак лише через 20 років отримала повідомлення, що чоловік помер від гострої хвороби печінки і був похований на місці ув’язнення. А незабаром його справу скасували. Однак акторка все життя прожила з тавром “дружина ворога народу”, шлях до театрів їй був майже недосяжний. Тоді Ольга Даценко вирішила лишити доньку в родичів у Шишаках і шукати роботу. Вона ледве влаштувалася у Житомирський пересувний театр.
Згодом кілька разів змінювала місце роботи у різних театрах, вона не мала ні постійного місця роботи, ні постійного доходу. У 1952 році відповіла на запрошення та переїхала до Карелії, де працювала провідною актрисою Другого російського драматичного Карело-фінського театру аж до виходу на пенсію у 1961 році.
Однак Даценко до останнього свого дня згадувала чудові роки роботи у “Березолі”, дуже сумувала за Батьківщиною, часто листувалася з друзями і мріяла повернутися до України. Однак цим планом не вдалося здійснитися, актриса померла 1993 році і похована у Карелії.